Структура законодавства про національну безпеку: теоретичні засади та проблеми систематизації

Анотація

У статті розглянуто проблеми фрагментарності та недостатньої внутрішньої узгодженості законодавства України про національну безпеку. Зазначено, що ці проблеми набули особливої гостроти в умовах воєнного стану, а також виникла нагальна потреба у їх правовій визначеності для ефективного функціонування сектору безпеки та оборони. Масив нормативно-правових актів, що регулюють безпекову сферу, характеризується відсутністю єдиного підходу, що ускладнює правозастосування та гальмує реформи. Метою статті є розробка та обґрунтування аналітичної моделі структури законодавства про національну безпеку, яка дозволяє оцінити його компонентний склад, внутрішню узгодженість та ієрархічні зв’язки. Особливу увагу приділено аналізу цієї структури в контексті фундаментальних змін, запроваджених Законом України «Про правотворчу діяльність». Зазначено, що дослідження ґрунтується на комплексному застосуванні системно-структурного, формально-юридичного та доктринального методів аналізу. Це дозволило розглянути безпекове законодавство як цілісне утворення, виокремити його ключові компоненти та дослідити зв’язки між ними.

Розроблено аналітичний інструментарій для систематизації та оцінки якості безпекового законодавства. Запропоновано суб’єктам правотворчої діяльності та науковцям модель, що сприятиме впорядкуванню законодавчого масиву відповідно до принципів, закладених у новому законодавстві про правотворчість, що є критично важливим для зміцнення національної безпеки та євроінтеграційного курсу України.

За результатами проведеного дослідження розроблено авторську чотирикомпонентну модель структури законодавства про національну безпеку, яка включає: 1) нормативно-правові акти повного регулювання; 2) нормативно-правові акти часткового регулювання; 3) ратифіковані міжнародні договори; 4) юридичні зв’язки між цими елементами. Обґрунтовано, що ухвалення Закону України «Про правотворчу діяльність» не лише підтверджує актуальність такого підходу, але й надає нормативну рамку для його практичного впровадження, закріплюючи принципи системності та юридичної визначеності. Доведено недоцільність включення до структури законодавства актів стратегічного планування, що не мають імперативного характеру.